Будинок з химерами був збудований у 1902–1903 роках за проєктом Володислава Городецького. Його називали “Київським Гауді”, хоча така аналогія знецінює масштаб власного стилю. Городецький не копіював — він вибудовував свій внутрішній Рим, не зважаючи на канони. Це був архітектор, який не просив дозволу. Він просто творив.

Архітектура Будинок з химерами

Будівлю зведено у стилі, який умовно можна назвати модерном, але точніше — архітектурною фантасмагорією. Африканські сцени полювання, морські чудовиська, напівміфічні істоти — усе це стало не прикрасою, а мовою фасаду.

Еліо Сала, італійський скульптор, працював із Городецьким у цементі - матеріалі, який тоді ще був інновацією. Саме завдяки цьому стало можливим спорудження будівлі на складному рельєфі київської гори, де інші архітектори не ризикували.
Будинок став однією з перших залізобетонних конструкцій у Києві.

Із самого початку навколо будівлі почали формуватись історії, у які легко було повірити саме через вигляд дому. Казали, що Городецький втратив дитину, і будинок це його особиста форма скорботи. Казали, що споруда проклята, що химери його власні демони. Жодна з цих версій не підтверджена, але жодна не втрачає сили. Бо коли архітектура провокує вигадку — вона вже стала культурним символом.

Трансформація

Після смерті Городецького будинок не лишився у власності родини. Він переходив з рук у руки: банк, адміністративні функції, кіно, пауза. Та попри це, образ не стирався. На початку 2000-х, після масштабної реконструкції, будинок став офіційною резиденцією Президента України для урочистих подій та прийомів. Таким чином особистий акт фантазії став частиною політичного протоколу.

Будинок з химерами один із найвідоміших архітектурних об’єктів України. Його обличчя не потребує табличок чи підписів. Він частина візуального коду Києва. І водночас об’єкт, що не піддається класифікації.
Це не модерн, не неоготика, не еклектика. Це виняток. І саме тому він вижив. У місті, де надто часто перемагає утилітарність, Будинок з химерами - це акт свободи.

У серці політичного Києва стоїть будинок, збудований не з ідеології, а з уяви. Його творець не хотів змагатися з містом, він хотів показати, що архітектура може бути особистою, як щоденник. Сьогодні в цьому домі приймають іноземні делегації. Але стіни лишились віддані не державі, а фантазії. І, можливо, саме це найточніше уявлення про незалежність.