Тут усе зроблено так, щоб не змінити ландшафт, а прийняти його як є. Геотермальне охолодження. Природний камінь. Панорамні вікна вмонтовані так, щоб не перешкоджати пустелі, а продовжити її. Простір не виставляє себе. Він просто існує і запрошує в це існування.

У готелі сорок вісім вілл і дванадцять номерів. Приватні басейни сховані у природні западини. Пересування на електромобілях. Жодних гучних зон. Жодних подій. Тут немає музики. Немає телевізорів. Немає сигналу. Тільки вечори під зорями, прогулянки піщаними схилами й маршрути скелями. Тут не вмикають нове тут вимикають зайве. Для дітей екологічні програми: спостереження за флорою пустелі, археологічні ігри. Для дорослих — абсолютна тиша. Простір, у якому ніщо не вимагає твоєї уваги. І це не відсутність. Це свобода.

Шеф головного ресторану Осман Сезенер, володар зірки Мішлен. В меню вогонь, трава, мінімальна обробка. Столи просто неба, в природному амфітеатрі. Їжа не вражає, вона резонує з місцем.

У барі готують ферментовані напої й коктейлі з димними нотами. Кава на вулканічному піску. Чай на лавровому листі. Смак як і весь простір: приглушений, щільний, точний.

Визнання без афіші

Condé Nast Traveller Middle East назвав Desert Rock головним відкриттям року. Критики відзначають здатність готелю «втратити себе у просторі». Французький рецензент Філіп Беллер назвав його «першим курортом постшумової епохи». Тут не створюють досвід, тут зникає потреба в ньому.

Це архітектура нового типу. Вона не приваблює. Вона дозволяє. Іноді найсильніше враження, коли тебе не вражають. Просто не заважають бути. Desert Rock — це не про пустелю. Це про тебе в ній.