Це не відкритість як стиль. Це простір без стін, тому що він так працює. Кухня переходить у їдальню, та у вітальню, вітальня у терасу. Не через дизайн, а через логіку руху. Тут нічого не розмежоване і водночас — нічого не змішане. Є послідовність, яка працює як система: ббез жорсткого зонування, але з відчутною опорою на масштаб.

Матеріали: бетон, дерево, графітові площини, трохи латуні, трохи скла. Все на межі видимості. Якщо щось відблискує — це випадковість, не інтер’єрний жест. Найважчий об’єкт у просторі масивний стіл із дерева. Він не стилістичний і не декоративний. Його функція тримати центр, не центр уваги, а центр тяжіння. Навколо м’які об’єкти, в яких пропорції вирішено на користь простору, а не тіла. Це меблі, що не претендують на настрій.

Полиця з колекцією машинок єдиний жест, у якому з’являється особисте. Але навіть вона вбудована в архітектуру. Вона не винесена, не підсвічена, не підкреслена. І тому сприймається чесно. Як спогад, як особистість без афішування.

Колористика нестрога, точна. Тут немає білого і немає чорного. Тільки те, що витримує денне світло й не розвалюється в ньому. Палітра підігнана під час доби, а не під стиль. Це рідкість.

Світло вбудоване, його завдання дозволити всьому бути. Не зонувати. Не акцентувати. Просто працювати. І це, мабуть, головне в цьому інтер’єрі: все зроблено для дії. Тут ніщо не прагне емоції. Але все точно вивірене під досвід.

Це не дизайн, який хочеться повторити. І точно не той, що хочеться показувати, як щось незвичне. Але це проєкт, який складно розкласти на деталі бо він не в деталях. Він у тому, що нічого не випадає. І якщо це не говорить про рівень — тоді що?

‍

‍

‍